Я люблю життя

Одного дня ти прокинешся і зрозумієш, що всі слова про лезо-не правда. Суцільна неправда. Ти просто розкидувався ними. Мол, а так!!! я живу і ходжу по лезу. А якщо я скажу що ти на лезі спиш? Не ходиш, не їж. А спиш. І бачиш сни або думаєш що їх бачиш. І у тому сні все правильно. не добре чи зле. Не так як хочеш ти чи інші. А правильно. Не суб"єктивно. Там все не правдиво, а істинно. І це є лезо. Ніж руйнує м"які тканини, а лезо снів-життя. Вони поглинають і стирають помилки і перемоги. Все під один гребінь. Там, у тому сні. Асфальт сміється і ти це розумієш. Все сміється під дощем, бо настає чистота. Асфальт вмирає від пилюки, тече від жари.
Ти це чуєш?
Кажу тобі - не треба багато говорити. Ти вже на лезі.
Надобраніч))

Кава і сигарети - як рятунок від самотності. Дуже заїжджено і тривіально. Всі про то говорять іговорять. Але хм... може все атки не дарма говорять. Найкращий діалог - із сигаретою. Найгіркіщий напій кава. І запахи... Звуки... Дрібниці вирішують все

Залізні довгі прути. деякі з них уже погнуті. Деякі ще ні. Але... Час це змінить. Все не важно. Його замкнули в клітці злості, ненависті і болі і було зле...
Зубна біль у грудях, животі, на губах, навіть у подиху.
Артем завжди коли нервувася курив багато або дуже багато. І ще багато кави. Чомусь потрібна була саме ця суміш запахів. Вона була важливою. Як ніколи до того. Ні разу до того! Кидаючисьт з край в край... Царапаючи кігтями безкінечність своєї біди. Обдираючи шпалери... Тільки ненависть. Артем плакав і жалів себе. Скучно і не зрозуміло було дивитися на всю цю "розмазню" з боку. Ненависть не можливо жаліти, її не хочеться пригорнути до себе. З нею можна покурити поруч, пускаючи довгі струмені диму і подиху кудись в світи. Подих на скло... Моє і його.
-Стало краще? Не думаю.
Злість не любити. Але з нею можна випити кави.
-Стало краще? Не кричи!
Кусаюча, руйнуча біль. Я йду все одно як завжди. Не можна ненавидиті весь світ. То забагато. Я йду. Вибач.
Аж тепер стало краще. Недопалок в смітник.
(навколо сморід, залишки кімнати і добробуту, шпалер, банка з водою для недопалків. Інша, теж з водою, для запивання кави. Пустотаааааааа).
Але стало краще

дитина плаче. місто плаче, цілий світ плаче. А ти проходиш повз???? Як ти можеш? Як ти можеш не заплакати там на тій лавочці де тобі колись відмовили і ти не плакав бо соромився. А тепер ти дорослий і ти йдеш попри ту лавку. І?? Стало боляче, згадось і ти заплакав за когось. За того, хто тепер посоромився. І йому стало легше. Як і тобі колись. Бо хтось плакав за тебе. Дощ змиває все і сльози теж. Як ти можеш мовчати!!!!!!!!!!!!!? Коли паде дощ

мене намалювали. І сказали шо я така в душі проте не всі то бачать і я не бачу також. Мда може дійсно пора прочистити ушки души?? а може ше так походити? Судьбою обласканою мамкою вилизаною?? Та х.. його знає. може а може і не може

небо дуже злилось. Гарним таким було. Сильним, впевненим і чого лише кажуть шо воно страшне?? Боже. та якби я такого чоловіка би знала то напевне би закохалась як кішка. І спара не в силі а в впененості. Без зайвих слі в і думок. ААА. Ну от чого я так не вмію? Просто одна свідомість без всяких надбудов? Не кажучи неправди, не фантазуючи? Йти вперед і все. І бути вдячним за то, що я є. І кажу правду бо вмію її казати. а так... Живу собі просто. Навчили та й живу. Майже не борюся нічого не переборюю просто так йду(( зле. але поробиш?? Йду тут і тепер. а чи сама в це вірю. Напвне так. Але все одно темної тримаюсь за перила, хоча і вірю дорозі, що мене веде.

Мене бобо зуб. Шо робити?? ну от шо?? Подзовила до якогось там генія стоматології. він мені прийдете після 2 а я шо не вмру до того часу думаю вмру. ааааа І говорити навіть не можу!! ААААААААА ну і фіг з ним.

Вчора мені Юра сказв то до чого напевне я б сама ніколи недодумалась. Неа але якшо сурйозно. То всі ми коли спитаєш "Ти боїшся смерті?" так невпевнена пробелькочемо, що напевне все таки ні. Бо всі там будемо. а кщо і боїмось то просто так, бо положено. Бо кажуть шо там страшно. Але хто з нас у дуууже темна ніч піде при ганому настрої по дуже поганій дорозі без використання перил?? Коли вони ось поруч?? А коли ти жінка і на каблуках а поруч хлопець? Всі ми майже обов"язково ціпляємось за когось, щось за життя. Яким би воно не було. І все тут тобі. Мда. Класна він людина Тіко не пунктуальна і все тут тобі(((( А жаль мля як же жаль

у мене нове питання дня)) Якої мами я не спала до 6 ранку? Думала про щось/когось. НІ! Мені було просто якось ну от ніяк. неа ну чесно просто ніяк. Мля! Чого хтось вміє кудась ходити і літати уві сні. А я боюсь. Ага. Боюсь. І мені зле. Коли того нема не спу тупо так не спу. АААААА!!!!!!!! ну нашо я про то все згадала? Як то гарно бути не тут!!!! Я хочу спати!!!

мені терміново треба якусь таку супер-пупер-мега-ультра книженцію шо сама за мною бігала і нагадувала мол агойййй треба йти їсти або ще краще. "Мля вали спати, бо завтра точно матю катися будеш". Мені треба шоб нагадували. куда я маю піти і коли шо головне я ж точно знаю шо мала йти в універ але я то знала вчора.. а нині зранку я знала лише шо дощ. На вулиці курча мать дощ. І шо?? В універі мене звичайно не було. А зряяя

мені просто погано. Погано і все тут тобі. Плач не плач. Я би ще плакати вміла по-людськи. а так живу собі мля

- Продам душу!!! Чуєте всі демони, чорти і всі решта чужі і сильні??? Продам душу!!!!
- Чуємо. Що хочеш за таку маленьку ціну? Майже нічого твоя душа ж не варта сам знаєш – нагрішив доволі. Людям душі повипалював – нема нам шо купувати!
- Душу-за любов! Кохання! Єдину і неповторну, другу мою половинку. За силу знайти її, змінити світ заради неї
Домовленість-укладена
І він отримав все. Гострим ножем вирізав собі на долоні слово «кохання». На іншій долоні – «навіки». Придумав образ майже неуловимий ледь існуючий, танучий і прекрасний, сховав його на грудях. Подолі від усіх, поближче до серця. Виколов собі очі, щоб навчитися жити без і все відчувати на доторк. І піднявся на небо. Перекладав зорі, обпалюючи собі руки до кісток, щоб їхні дороги зійшлися під цими хмарами не «колись, одного дня», а сьогодні ввечері поки так солодко пахне весною. Він втомився від сухої теорії і нікому не зрозумілих, але красих слів: «Потерпи, скоро все буде. Кожна людина з двома крилами, лише треба придивитися» Не хотів дивитися, не міг чекати, вмирав і сокресав
І вони зійшлися. Ось вона поруч. Спілі очі її «побачили».
А от бездушне тіло – ні. Воно нічого не потребувало. Просто тіло. Сліпе, з обпаленимим руками…

Я з серцем в руках… Все розлетілось. Вітру нема, але сміття кружляє навколо. Пусті, не заповненні бланки-листи. Вчора, сьогодні – все зав’язалось бантиком. Завтра вже нема. Стрічка акуратно зрізана на кутик.
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. «І смикнуло ж мене в дощ «поділитись» з чоловіком машиною» - Діана стояла і бурчала собі під ніс. Хоча загалом була щасливою, що нарешті вирвалась з роботи. Тому й таксі не викликала. Тоді дощ не лякав. Але ж то було в теплому офісі.
Вона точно знала що косметика не «стече». Зачіску зруйнував ще вранішній вітер, дощ остаточно добив. Жах! Вона! Стоїть як мокра миша і ловить машину рукою. Нарешті поруч пригальмувало Ауді. Добре що не в самій калюжі.
- Оу! Віталік! Не думала тебе тут зустріти.
- Аналогічно. Дуже змокла?
- Як цуцик. День загалом не вдався.
- Ну це нічого, буде ще завтра. Додому?
- Чи може через кав’ярню.
- Ой вибач. Я зараз не в тому стані. Сам бачиш.
- Ну добре. Настоювати не буду. Головне потім добре відігрійся, на дворі такий грип… Оу, і давно ти заміжня?
- Досить часу. Будеш облік вести? – Діана почала вже помітно дратуватися. Хтілося додому, висохнути і спати.
- А може? Ну давай спробуємо ще раз – він нахилився майже впритул до неї.
- Дивись на!!!...
Крик обірвався так само різко як і виник. Діана не пристібалась поясом безпеки. До неї і так все прилипло. Удар… Секундний спалах…
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. Діана стояла і бурчала собі під ніс. Хоча загалом була щасливою, що нарешті вирвалась з роботи. Тому й таксі не викликала.
Скільки вже років не була під дощем по справжньому. Може це і на краще що без парасолі. Додому через вулички, зрештою, якихось пів години.
Місто змінилось. Вечір ніби відкрив його справжнє сліпе озлоблене і закурене обличчя. Вітру нема абсолютно. Аж якось не вистачає його – дощ падає не так.
Колишній улюблений скверик. І нікого. Лише якась групка людей. Вони такі ж мокрі. Тільки вони ще не вибачили собі і дощу цю неприємність, стояли злі і промоклі.
- Алльо! Тьотя! Зонтіком поділись.
«Не звертати уваги, йти далі»
- Алльо! Стоять! Шкет, а нука тормозни її!
Діана з простреленою легенею ще дихала. Тільки кожен наступний вдих-видих давався все складніше.
Вітру не було. Лише дощ і сміття.
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. Діана стояла і бурчала собі під ніс.
- Ну нарешті! І скільки можна чекати!?
- Вибач. Ну я дійсно нічого не міг зробити.
- І як же я могла вийти за такого заміж?
Далі їхали в тишині. Вона зла і мокра. Він просто злий – на роботі був завал, дощ в порівнянні з цим всім просто пісня. «Людочка права. Моя жінка остання егоїстка. Ні щоб спитати. Що, як? Чого такий злий? Ні! Бачте цікавить лише одне – де був!? Чого змокла?»
В квартиру теж зайшли мовчки. Діана скинула з себе все. Теплий халат – кращий друг. Кухня і чайник, все що зараз було в голові.
- Нам треба поговорити! Давно вже було пора. Я вирішив піти! Ти…… ти… Одним словом – я люблю іншу.
- Угу. – Запалила плитку, закурила сигарету.
- Я йду! Не мовчи!
- І чого ти хочеш від мене? Йди.
- Егоїстка!!! Ти лише така… завжди така…
- Угу. – рука до кнопочки на чайнику
Світло погасло у всьому стояку будинку. У Діани була мокра рука. Врятувати вже не могли. Та й не було кого – коротке замикання «забирає» завжди.
У вікна бив дощ.
***
Вона на дорозі під дощем. Прострелена легеня не давала дихати. На Діану летіла машина…
Тягне руку до чайника – в неї стріляють. Йде крізь дощ – блискавка летить на металеву кришечку парасолі.
Машина… струм… кров і дощ. Все це вже було? Може буде? Чи є?
Не має вітру. Сміття навколо по об’єму. Є лише дощ. Розбита машина. Куля летить так поволі, дощ краплями огинає її – можна торкнутись рукою.
Вже в легені.
Струм проходить по тілу. Всі м’язи скручує в нереальному напруженні. І все стемніло.
Вона на дорозі з серцем в руках…
Бант долі хтось смикнув за хвіст. Червона стрічка падає до низу, поміж сміття.

Свечи зажжены с обоих концов
Мертвые хоронят своих мертвецов
©БГ

Кольори розтеклись. Ні чіткості, ні контрасту. Все навколо як у тумані. Навіть не так. А з желе – фруктового, солодкого
Протягую руки і…. спокійно проходжу крізь меблі, мишу на копілці. Твої злякані очі! Крізь них, від них. Усмішку позавчорашньго «ніколи». Сльози сьогоднішнього «все ще чекаю».
І неправду. Навколо лише вона
- Ти як?? (ти де?? З ким?? Прийдеш, коли покличу??)
- Між там і не тут (ніяк! Ні з ким! Сама по собі!!! Не піду не хочу чути-знати! Полечу босоніж)
Просто треба виспатися. Але спочатку зловлю світ, налаштую чіткість. Скрипливе ліжко. Лише звуки. Я в них… поміж них.. топлюся, гублюся. Мене хтось витирає ризинкою.
І так прекрасно. Шафка…контейнер..буль-к. Лінза у розчині
То є наш останній танець
ЗАБУДЬ
Просто йди на звук.

Багато яблучного кольору. Тут мазок, тут і... ще в самісінькому куточку. А-а-а. Всьо банку вишлю. Кілька виноградних кісточок і зморшкуваті, висмоктані шкірочки. Огірковий запах нагідок десь справа вверху. Черешня солодка, темна. Височенна - хіба на втіху горобцям.
Полений-переполеней бур"ян, який доводить ще раз: "Де хочу, там і росту!" О! Язик треба бур"яну домалювати. О-тако!
*схилила голову набік, щоб побачити все як під іншим кутом* Чого не вистачає? Сливи! Як маленькі яблучка зовсім не такі як венгерки.
Липкуватий сік грушок-гниличок так не вчасно бризнуть, аж шкода. Але витирати не буду. Хай пахне. Бо я сьогодні хочу так.
Сама - з головою туди. Я суміре-фіалка. Мала в тіні, але в теплі. Сьогодні буде так. Сяду в центрі ароматів саду і на голові вінок з фіалок, ноги під себе як згортається мале кошення.
А потім різко втечу. Без оглядки. Босоніж по снігу крізь здивовані очі всіх не розуміє від запитання: "Де ти була? Чи розбилось в камінь змерзле серце?"
Ввірвусь до кімнати, закрив за собою важкі великі двері. Бо рано, мабуть все ж рано туди. Рватися на клаптики матрацом - на все не час. Але сьогодні (чи вже вчора або ще завтра) я так хотіла і залишилась.
Великий металевий брелок на ключі ритмічно коливається. Я стою і не рухаюся, наваіть не дихаю. Майбутнє - новий подих. Ще побуду тут, там будь-де з ключами і ароматом.
Все пішло. Зникло...
Ф-ф-у-у-ххх - кисень увірвався з новою силою до легень, тіла.

 Електронний годиник на вокзалі позав 01:50. Вона вийшла на перон - сидіти в задушливому залі більше не було сили. Чи була чимось особлива? Щось її виділяло? Ні, напевне. Лише деяка нервовість, смиканість рухів. Витянута сигарета, запальничка. Тільки зібралась прикурити - вітер погасив вогник. Роздратувалась ще більше, чортихнулась. Наступна спроба - удачна.
Крраса, чуть примружені очі. Допила каву, відкинула пластиковий стаканчик від кави (а якщо чесно - майже помиїв).
- Ніка! Перестань курити я тебе прошу!
- Ну звідки ж ти звалився на мою голову?
- Давай поговорим. Ти ж е можеш завжди від всіх тікати. Ну від мене. Але й від інших не зможеш чуєш?
Мовчиш?
Ну чого ж ти мовчиш?
В голові Ніки метнулось мільйони слів і стихли так же різко як і з"явились.
- Кошеня! Яке миле киць-киць. - Ніка відійшла від колії, підняла з тротуару кошеня.
- Мовчиш?
- Що сказати?
- Не втікай!
- Я й не тікаю. Я лише їду до Львова.
- Але навіщо? Що там є такого, що нема тут? Зрештою я ж таки тебе люблю. Можу заради тебе зробити все!
- Ти муркаєш? Сонечко, тобі тепло? Хороша моя кицька. Зараз тебе погудую. Приїдемо до Львова, будемо жити разом.
- Та лишися ти того вшивого кота! - Він почав виходити з себе.
Ніка посміхнулась. Легенько так, як вітер.
- Ти правий. Це лише моя дорога. Навіть не наша з кошеням. Дивись 02:02 на годиннику, 2 лютого. Загадуй бажання - може боги тебе почують.
- Загадуй Ніка. Сьогодні твій день змін. На жаль....
- Хочу, щоб нічого не хотілось хотіти. Який каламбур? Весело правда?
- Бессе: "Я молю богів, щоб вони дарували мені милість нічого не просити в них".
- Ага.
02:05
Прибув потяг Чернівці-Львів.
Зайшла. Обернулась. Посміхнулась.
- Я ще повернусь.
- Не треба, давай прощатися сьогодні і назавжди щоб тебе таки нічого не тягло в минуле.
- Добре. Тоді прощавай.
02:10
Потяг рушив.
Тридцять років тому через 43 хвилини цей потяг зійде з колії.
Не виживе ніхто. Ніки тоді ще не було.
02:53
Проходячи через тунель поїзд розчинився в повітрів, став туманом.
Ніка ніколи не потрапила до Львова. Не добігла навіть до 3 години ночі.
Але й нічого більше не просила богів.
Деколи вони виконують бажання смертних. Лише в ночі змін що правда.

 Вечір... З тих, таких смішних, що бувають лише пізньої зими. Годинники все ще брешуть - 6 вечора ніяка не ніч. Але зірки вперто насаджують свою правду.
Станція... Квиток на найближчий рейс он тим бусом в кінцеву. Все одно, будь-куди.
І тиша. Така стара, порепана дорога. Мала би бути знайома. А все ж кожен раз боялась - а як не туди повезе? Водій ж весь такий підозрілий. І кожен раз приїжджала саме туди. Лише, чорт забирай, туди. Тепер квиток в нікуди. Надію на постійність ліній автотраспортного міжміського зв"язку - доставить куди обіцяли.
Turn around!
З навушників лунає щось загалом цікаве.
Змішане в одне сміттязвалище.
Кілька людей в салоні. Троє. Точно рівно троє.
І всі сидять на місцях для одного пасажира.
Ніхто не хоче спутників в цей дорозі.
Темнота і тільки дуже багато світлячків міст, сіл. Минаємо все мимо. Попри.. Не важливо. Написано і закреслено.
І таки точно не туди завезли. Нова! Точно кажу - нова дорога! Кричу - нова!
Ліхтарі... Дивні. Крадені звідти і повислі без толку і порядку тут і тепер. Обмотані павутинням з оранжевою підвіскою. Романтика?
Ні! Але щось в цій повислості є. Або все прозаїчніше елементарно сходжу з розуму я. Траса нікуди не втікала. Стовп "Здоров! Калуш!" тут як тут. Ніяк не чужий і на своєму місці. На то і стовп що з нього візьмеш.
Вогні. Вог-ні. Горять. Вогніго-рять. Го-рятьвогні
Turn around!
Все виїхали з того Калуша.
Ніби він вічно довгий. Такий собі космічний, мегамільйоний тисячотонний град-городок. Місто-містечко!
Залізний міст. Знайомий переїзд. Все на місцях. Таки надули! Завжди щось таке підозрювала.
Збоку. Справа. Якщо добре придивитися. Лови! Та лови ж ти, кажу! Дивись! Ну? Не округлюйтесь дурні. Фокус гіршає. Ну? Питаю - ну? Скільки можна передавати зоровий сигнал від очей до мозку. Чи він вже давно там? Лише я вперше в житті мовчу. Слова придумалась добігли до вуст. А я? Умкло. НІкому не признаюсь!
Може то літак? Але чому вогника два?
Хата, що тільки тепер вирішила вилізти на гору? Але чого вона лізе дальше? Головне - що куди. Телевізійна станція. На ногах, тоді, чи мо на крилах?
Треба придивитись! Догнати. Торкнутись. З пижика! Бігом! Вже! Каблуки зараза. Слідом. Паркан - перескочила, благо в штанах. Матінко, що ж то НЛО так далечезно занесло? Скільки прогуляних пар з фіз-ри, так мені поганці і тра!
Стихло - стуманіло, секунду тому бігла, ні летіла. І що ж то було? Йоли-пали, що було? Яке стерво мені підсунуло камінь?
З мене таки роблять дурну! Ось що. Лежу - моє марево прямо наді мною. І все слідом - думки, голова, я.... Все ще біжу, не було падіння, каменя, думок. Світло і ноги. Воно - там, вони - за ними.
Спіймалась. Повисла між павутинними ліхтарями, зимою і весною. Повісилась з мільйонами таких же божевільних на світлі. Розіпнулась - розсипалась в тисячі частинок. Ніби хтось рвонув перли з шиї, щоб стало легше дихати.
Брудний, смішний, брехливий, затхлий, невиліковно хворий, безпомічний, сяючий павук. Затягуючих в пащу вогнів - малих, великих, малюсіньких. Брудні склепіння пащі, волохаті задимленні очі... Дим, полум"я.
І крик з ночі ламає кришить все, підминаючи мене, виколюючи вибалушені як у всіх повішеників зіниці, забирає все собі, в себе. НЕНАВИДЖУ! Тебе і твої вулиці, ліхтарі і...
Стовп! Тьфу-тя, мать-перемать стовп!
"Драсти! Франик!" Щеб написали - "Раді бачити". Приїхала. Кррасиво. Ну що ж хто б подумав щось інше? За шо боролась на те і напоролась... Все той квиток.
Не буду білььше їх брати.
Маячню можна пояснити. Ну спала я.
А хто ж тоді висить там, серед вогнів і павутини?
Та ну його.
Turn around!

Смішно... Дзвінким сміхом сиплються сніжинки. Все весело, затишно. Мім танцює, не натикаючись на стіни. Чорно-біле обличчя. Маска не стікає з обличчя, не змішуються кольори. Кому і як би не хотілося.
Мім танцює... Смішно. Кумедно так махає руками і розтягує зболіле обличчя в неправді усмішки. Ніхто йому не вірить і він - нікому. Довкола нього туман... Все місто п"яне від снігу і туман перекурене сигаретами. Місто - мім.
Ні спить, ні засинає... Проснутись не факт, що зможе. Навіть не піде між чимось. Стоїть. Між часами. З грубонатянутою людьми маскою. Сльоза не намальована - не плаче. Без фарби вже нічого не виходить. Лишається небагато - сміятись. Істеричним, ображеним, диким сміхом. Ненавидіти все і сміятись...
А потім раптом...
З неба посипав град - силою тисячі дрібних ударів приносячи біль.
Поміж будинків пронісся регіт. Майже дикий, тому й затих.
А мім спокійно намалював сльозу. Фарби не стече.
 

Море злилось. Навколо пахл водорослями і чомусь каналізацією. Лиш дикий шум. Такий що не чути подиху, стуку серця (що вмирає від страху). Не має навіть думок.
Вода навколо як намилене - все в піні. кажений звір... Чорно навколо дуже чорно. Бездоний світ навколо. Тонкою смугою дошки човна між зливою і Стіксом зла.
Гуркіт ніг, що біжать туди-сюди. Крик, що переходить в гаркіт ід безсилості.
- Змотати вітрила!
Мотати вже давно ганчірку не було змісту, але всі кинулись до роботи. Будь-якої... Вітер і дощ руйнують все, розрізають шкіру й одежу.
Пробоїна! Це ж треба перший раз передчуття таки зрадило.
- Всі з корабля! Мишей візьміть у шлюбки.
Шум... Втеча... Срах...
Всі вже пішли.
І тишина. Море не змінилось. Судно, як крила, тіло - все в шматки.
Стерна нема - та й кому треба?
Ховатись - нашо?
Від кого?
Останній сірий щур... Промокший... Вже не верещить. Не прогризає дошки палуби... Не рветься звідси. Затих... Не чути навіть як він ковзається кігтями по дошках.
Не треба піднімати руки. Можна навіть не стояти (на приклад всім). Можна сісти тихо обережно. У резонанс безладдю навколо.
Дурна, сварлива істеричка!
Тебе любили! Море-море...
Закінчилось все враз. Без мжички, зашмарканих прощань. Брудних великих старечих крапель теж було.
Дощ, щур і крихітна людина (а була Капітан) - не постаріли. У них апатія. Чорно-зелена в"язь...
Зранку було сонце, був корабель,не було трупів. Все стало порохом від жалоби і ніжності... Кволих спроб просити вибачення, ласкання моря об дошки. Уламки чорні й закривавленні...
Апатія забрала собі все. Не дала зруйнувати досконалість картини.
Лишився тільки прах і попіл згорівших мрій, сил, тіл і душ на війні моря й неба і дощу. Ви танцювали - і вмирали. А нас не було взагалі.
І щур - також ілюзія!